Про бібліотеки я хотіла написати ще в листопаді минулого року, після курсу лекцій в Вільній Школі Журналістики. Тоді зі мною сталося дещо из ряда вон выходящее: на одній з лекцій по моїй щоці раптом потекла скупа сльоза. Це була лекція про стан бібліотек і книговидавництва в Україні.
В мене, як і, напевно, в кожної середньостатистичної людини, слова “бібліотека” і “книжка” лежать в одному семантичному полі поруч зі словами “інтелект”, “освіченість”, “вихованість”. І хоча я повністю усвідомлюю, що можна бути розумним і вихованим, не читаючи книжки, і залишатися мудаком, перечитавши всіх класиків на світі (бывают случаи), життя загалом показує, що люди, які займаються саморозвитком, читаючи книжки, як мінімум вміють логічно пояснити мотиви своїх вчинків і аргументувати свою точку зору.
Centro Cultural Gabriel García Márquez, Bogotá, Colombia
Останнім часом я, на правах універсального контентного пилососа, можу засвідчити, що в Інтернетах і офлайні все частіше піднімають тему освіти і освіченості в Україні. Річ, напевно, в тому, що в Україні за останні 2 роки відбулись адські події загальнодержавного значення, які стосуються безпосередньо всіх і кожного. І за цей час всі ті, хто хотіли висловитися на нему, мали змогу це зробити – чи то в постах в соц.мережах, чи то в коментах під відосом з Оренбургськими бджілками, чи під статею когось там на Українській правді, чи просто в громадському транспорті, після того, як хтось на ногу наступив.
Серйозні і суперечливі нагальні теми, як лакмусовий папірець, проявили орди дибілів, лохів і неадекватів. В деякій мірі, я вдячна революції за те, що вона, як лікар, оглянула наше суспільство і поставила діагноз. Виявилось (для шароварників – абсолютно внезапно!), що мова, якою ти говориш, не впливає на твою порядність і людяність. Виявилось, що Україна давно хворіє всякими хронічними болячками, але нам було комфортно це не помічати (і це в межах норми). Виявилось, що в нас багато розумних, порядних і самовідданих людей. Виявилось, що ми можемо тримати армію на волонтерстві простих громадян. Але поруч зі всім іншим, виявилось, що в нас (як і в кожній країні, ви не думайте) – купа дибілів.
Іноді здається, що ці люди навіть не закінчили початкову школу, що вони живуть в паралельних світах, в яких Гутенберг ще не винайшов друкарський станок. Мені, як людині, яка свято вірить в наш інтелектуальний потенціал, стає аж до сліз боляче від того, що, можливо, те, в що я вірю, і те, на що б я робила основну ставку для розвитку цієї країни – наші мізки, а не чорноземи, природні ресурси і “вигідне геополітичне положення” – не існує. Якщо в Україні шкільна освіта – обов’язкова, а кожен другий має диплом про закінчену вищу освіту, а деякі й по два, то в мене одне питання – звідки стільки дибілів?
Держави, побудовані на демократії, дуже зацікавлені в піднятті інтелектуального рівня населення. Вони в цьому зацікавлені на стільки, що регулярно закупляють книги для бібліотек у в’язницях, освічують і всіляко інтегрують в суспільне життя імігрантів і біженців. Громадяни беруть пряму і опосередковану участь в управлінні державою, і я не чула, щоб десь в розвинених країнах існував освітній виборчий ценз (якщо ви знаєте – черкніть письмецо, мені цікаво).
Таким чином, запроваджуючи обов’язкову шкільну освіту, а також фінансуючи різні освітні проекти, музеї, галереї, кіно, заходи і бібліотеки – держави вберігають себе від дибілів, які в силу свого громадянства і віку будуть впливати на життя в середині спільної для всіх країни. І для цього непотрібні 100500 вузів, які, крім всього іншого, плодять особливий вид дибілізму – впертих людей, впевнених в своїй правоті лише на підставі того, що в них є диплом.
І так, як поживають бібліотеки в розвинених країнах? Держави з бюджету щорічно виділяють гроші на фінансування бібліотек. За ці гроші бібліотеки роблять нормальну інфраструктуру (латають дірки в стінах, міняють вікна, опалюють приміщення), платять зарплати працівникам, а також, що найголовніше – регулярно закупляють нову літературу, таким чином підтримуючи дуже важливий бізнес – книговидавництво в середині країни, і серед всього іншого – місцевих письменників, поетів, журналістів, тобто вершки інтелекту.
Фотка зовсім не в тему, але треба було чимось розбавити текст 🙂 Музей Пікассо, Барселона, Іспанія.
За словами гендиректора видавництва “Фоліо” Олександра Красовицького (чия лекція і змусила мене слегка всплакнуть), в європейських країнах приблизно кожна четверта видана книга, а в Франції – кожна третя, потрапляє в бібліотеки. Для порівняння – в Україні, де взагалі видається дуже мало чого, в бібліотеки потрапляє 1.5 – 2% виданих книг.
Таким чином, держава в особі міських/сільських адміністрацій, центральної влади, вузів, громадськості – закупляє величезну кількість літератури для бібліотек, і не для того, щоб вони там лежали мертвим грузом, а тому, що бібліотека – дуже популярне місце в цивілізованій країні. В Україні в ті роки, коли держава виділяє гроші на бібліотеки (а впродовж останніх 2 років вона цього не робить взагалі), відвідуваність бібліотек зростає в 5-6 разів. Якщо бібліотека перетворюється на сховище старих книг – вона нікому не потрібна.
Я в Україні рідко ходжу в бібліотеку. Читаю багато, а от в бібліотеку ходжу рідко. Останній раз цілеспрямовано (отак щоб посидіти і попрацювати) в бібліотеку (інститутську) я заходила на другому курсі. А потім на шостому, буквально рік тому, коли в гуртожитку інтернет відключили, а мені потрібен був вайфай, щоб диплом писати. До того я була кілька разів в шкільних бібліотеках в Хмельницькому. Ну, сбстно, все. Щоб “посидіти”, я краще іду в “Книгарню Є” за Оперним Театром. В Оденсе я за 2 місяці з копійками в центральній бібліотеці була разів з 20, а іноді проводжу в ній по 3-4 години за день.
Чому?
1) Місцева бібліотека знаходиться в найактивнішій точці міста – в центрі, над головною транспортною розв’язкою -міським залізничним вокзалом, автобусною стоянкою і зупинкою, через яку проходять всі міські автобуси.
2) В бібліотеку може зайти будь-хто в будь-який час з 9 ранку до 9 вечора, і провести там хоч цілий день. Щоб почитати книжку, журнал, газету, подивитись фільм всередині бібліотеки – не потрібна ніяка реєстрація, перепустка чи ще щось. Також кожен може щось відсканувати, відксерити, скористатись компом з інтернетом.
3) Щоб взяти книжку, фільм, комп’ютерну гру додому – потрібен тільки ідентифікаційний код.
4) В бібліотеці безкоштовний вайфай, зручні стільці/столи/дивани/пуфи і розетки.
Дитячий куточок в міській бібліотеці, Оденсе, Данія
5) В бібліотеці постійно купа людей всіх поколінь. Ну я люблю коли так. Для тих, хто приходить чисто попрацювати – окрема “тиха” кімната, в якій не можна голосно говорити. Для дітей – виділена половина першого поверху. Для тих, кому треба пересидіти пів години в центрі – лаунж при вході. Краще ці пів години почитати тижневу газетку, ніж тупити в Інстаграм.
6) Крім самої бібліотеки існує ще її онлайн-репрезентація. Через онлайн бібліотеку при наявності ідентифікаційного коду можна отримати доступ до електронних ресурсів, баз, і всього, що не існує в офлайні.
Мій улюблений столик, Оденсе, Данія
Українонька. Я б могла зараз провести онлайн-опитування, типу “Скільки разів ви були в бібліотеці за останній рік?”, але не буду, бо я і так знаю, що ви в бібліотеки не ходите. Я і сама не ходжу. Ніколи навіть не була в тій самій бібліотеці Вернадського. Це, однак, не свідчить про те, що українці не люблять читати. Насправді, я більше ніде в світі не бачила стільки людей з книжками/читалками/планшетами, як в київському громадському транспорті. Все це свідчить, що в нас попит є, і, можливо, він навіть більший, ніж в багатьох розвинених країнах. Що ж не так?
На основі свого вбогого бібліотечного досвіду, таки спробую проаналізувати українські бібліотеки.
1) Асортимент. Як от не згадаю, то мені в бібліотеках завжди важко було знайти потрібну книжку. В шкільні роки це проявлялось не так сильно, бо в кожній захудалій бібліотеці є томік Шекспіра (якщо його нема у вас вдома) чи “Різдвяна ніч у прозі” Діккенса. Але коли вам потрібні обов’язкові для вивчення на МІ “Основы стратегической разведки” Вашингтона Плетта – то шукай вітра в полі. Зате сумарних запасів Сборников Съездов КПСС, здається, вистачить на обігрів всіх бібліотек протягом одного опалювального сезону.
2) Вигляд. Типова українська бібліотека – це будівля радянських часів, оформлена в пуританській естетиці кольорів коричнево-сіро-брунатної палітри. Це запах протертих килимів, старого лаку і пилу. Це стабільно незручні тверді стільці і столи. Це рипучий паркет. А найстрашніше (для мене особисто) – це дикий дубак. От як тільки згадую бібліотеку, так одразу і згадую свої посинілі руки. Я можу стерпіти все, але відмороженими кінцівками сильно книжки не погортаєш.
Бібліотека ім.Вернадського, Київ
3) Атмосферка. Формат прийнятної поведінки в бібліотеках чомусь такий же, як і в православних церквах – тихо будь, не смійся, опусти очі в книжку, і проймися благоговением. Дика тиша в бібліотеках також спричинена тим, що там нікого нема 🙂 Мені особисто тоскно ходити в порожні місця. Між іншим, вчені довели, що легкий амбієнтний шум більше сприяє продуктивності, ніж абсолютна тиша.
4) Застаріле обладнання. Я вже мовчу про те, що в нас в кожній кафешці-ресторані (куди, здавалось би, люди приходять поїсти і поспілкуватися) вайфай є, а в багатьох бібліотеках (де часто треба загуглити якусь інфу) – чомусь нема. Як результат по кафешках сидять “компанії”, де кожен тупить в свій телефон, а в бібліотеках – порожньо. Якщо в бібліотеці чудом є електронний реєстр, то це зазвичай бородатий софт з часів Віндовс 95, в якому навіть мені, дітю 90-х, іноді не те, щоб важко, але просто печально щось шукати. А ви уявіть собі сучасних школярів, які вдома стріляють пташок легким помахом пальця на планшеті, а потім приходять в бібліотеку, де з екрана на них дивляться страшнючі пікселізовані рамки раритетного софта. Отак в сучасних школярів на рівні підсвідомості формується облако тэгов за ключовим словом “бібліотека” – замість “інфа”, “інтелект”, “наука”, “edutainment”, “острие” – “тоска”, “уныние”, “депресняк”, “відсталість”, “тухляк”.
Хмельницька шкільна бібліотека навпроти Гімназії №1 йоу
Кто виноват и что делать.
В Україні з бібліотеками, як і з ВУЗами – за кількістю – багато, а з якістю – біда. Зараз в нашій країні худо-бідно функціонують 40 тис. бібліотек. Той же Красовицький радить, що логічно було б позакривати дві третини бібліотек, а ті гроші, які залишились – ефективно перерозподілити на решту. Зараз бібліотеками, як і велосипедними доріжками, і взагалі, як і всім, навряд чи буде хтось займатись. І від цього ще сумніше, адже в складні часи, як ніколи, потрібні мізки в голові.
Наші бібліотеки могли б також спробувати спробувати якісь власні монетизаційні схеми. Наприклад, каву там продавати, чи зробити платний ксерокс, скан і друк, послуги зі сшиву дипломів, ламінування, організувати доставку документів всередині України і з-за кордону, і т.д. Але в Україні держава багато чого забороняє бібліотекам. З комерційної діяльності дозволений тільки ксерокс, може ще якісь дрібниці. В бібліотеці не можна відкрити книжковий магазин, чи зробити платний доступ до електронних книг. І ще багато чого не можна. Як і всюди, потрібний системний підхід і участь всіх сторін.
Чи є бібліотеки панацеєю від дибілізму? Звичайно ж, ні. Але погодьтесь, вони однозначно рухають суспільство в сторону прогресу, а не деградації. Чи будуть ходити українці в кращі бібліотеки? – Будуть, бо ми любимо читати (і заклади а-ля Хармс, Купідон, Довженко книги.кава.кіно це доводять). Хіпстери навіть будуть ходити, бо інтелект почав входити в моду (Радіо Аристократи, іForum це доводять). Якщо ми правильно все зробимо, літні люди будуть ходити, бо їм сумно вдома, а в бібліотеці можна тусуватись. Діти будуть ходити, бо в бібліотеці можна в ігри пограти, розмальовки порозмальовувати, і дурачитись можна.
Це якщо ми правильно все зробимо.
П.С. Щоб не закінчувати на сумній ноті, от фоточка дідуся, який вчора 3 рази засинав, поки читав свою газетку на диванчику. Прикиньте, якби він заснув в українській бібліотеці. Замерз би 
Дідулька чілить в бібліотеці над газеткою, Оденсе, Данія
SCOPOLAMINA 