Бібліотеки як інструмент викорінення дибілізму

Про бібліотеки я хотіла написати ще в листопаді минулого року, після курсу лекцій в Вільній Школі Журналістики. Тоді зі мною сталося дещо из ряда вон выходящее: на одній з лекцій по моїй щоці раптом потекла скупа сльоза. Це була лекція про стан бібліотек і книговидавництва в Україні.

В мене, як і, напевно, в кожної середньостатистичної людини, слова “бібліотека” і “книжка” лежать в одному семантичному полі поруч зі словами “інтелект”, “освіченість”, “вихованість”. І хоча я повністю усвідомлюю, що можна бути розумним і вихованим, не читаючи книжки, і залишатися мудаком, перечитавши всіх класиків на світі (бывают случаи), життя загалом показує, що люди, які займаються саморозвитком, читаючи книжки, як мінімум вміють логічно пояснити мотиви своїх вчинків і аргументувати свою точку зору.

Centro Cultural Gabriel García Márquez, Bogotá

Centro Cultural Gabriel García Márquez, Bogotá, Colombia

Останнім часом я, на правах універсального контентного пилососа, можу засвідчити, що в Інтернетах і офлайні все частіше піднімають тему освіти і освіченості в Україні. Річ, напевно, в тому, що в Україні за останні 2 роки відбулись адські події загальнодержавного значення, які стосуються безпосередньо всіх і кожного. І за цей час всі ті, хто хотіли висловитися на нему, мали змогу це зробити – чи то в постах в соц.мережах, чи то в коментах під відосом з Оренбургськими бджілками, чи під статею когось там на Українській правді, чи просто в громадському транспорті, після того, як хтось на ногу наступив.

Серйозні і суперечливі нагальні теми, як лакмусовий папірець, проявили орди дибілів, лохів і неадекватів. В деякій мірі, я вдячна революції за те, що вона, як лікар, оглянула наше суспільство і поставила діагноз. Виявилось (для шароварників – абсолютно внезапно!), що мова, якою ти говориш, не впливає на твою порядність і людяність. Виявилось, що Україна давно хворіє всякими хронічними болячками, але нам було комфортно це не помічати (і це в межах норми). Виявилось, що в нас багато розумних, порядних і самовідданих людей. Виявилось, що ми можемо тримати армію на волонтерстві простих громадян. Але поруч зі всім іншим, виявилось, що в нас (як і в кожній країні, ви не думайте) – купа дибілів.

Іноді здається, що ці люди навіть не закінчили початкову школу, що вони живуть в паралельних світах, в яких Гутенберг ще не винайшов друкарський станок. Мені, як людині, яка свято вірить в наш інтелектуальний потенціал, стає аж до сліз боляче від того, що, можливо, те, в що я вірю, і те, на що б я робила основну ставку для розвитку цієї країни – наші мізки, а не чорноземи, природні ресурси і “вигідне геополітичне положення” – не існує. Якщо в Україні шкільна освіта – обов’язкова, а кожен другий має диплом про закінчену вищу освіту, а деякі й по два, то в мене одне питання – звідки стільки дибілів?

Шариков

Держави, побудовані на демократії, дуже зацікавлені в піднятті інтелектуального рівня населення. Вони в цьому зацікавлені на стільки, що регулярно закупляють книги для бібліотек у в’язницях, освічують і всіляко інтегрують в суспільне життя імігрантів і біженців. Громадяни беруть пряму і опосередковану участь в управлінні державою, і я не чула, щоб десь в розвинених країнах існував освітній виборчий ценз (якщо ви знаєте – черкніть письмецо, мені цікаво).

Таким чином, запроваджуючи обов’язкову шкільну освіту, а також фінансуючи різні освітні проекти, музеї, галереї, кіно, заходи і бібліотеки – держави вберігають себе від дибілів, які в силу свого громадянства і віку будуть впливати на життя в середині спільної для всіх країни. І для цього непотрібні 100500 вузів, які, крім всього іншого, плодять особливий вид дибілізму – впертих людей, впевнених в своїй правоті лише на підставі того, що в них є диплом.

І так, як поживають бібліотеки в розвинених країнах? Держави з бюджету щорічно виділяють гроші на фінансування бібліотек. За ці гроші бібліотеки роблять нормальну інфраструктуру (латають дірки в стінах, міняють вікна, опалюють приміщення), платять зарплати працівникам, а також, що найголовніше – регулярно закупляють нову літературу, таким чином підтримуючи дуже важливий бізнес – книговидавництво в середині країни, і серед всього іншого – місцевих письменників, поетів, журналістів, тобто вершки інтелекту.

Фотка трохи не в тему, але треба було чимось розбавити текст :) Музей Пікассо, Барселона, Іспанія.

Фотка зовсім не в тему, але треба було чимось розбавити текст 🙂 Музей Пікассо, Барселона, Іспанія.

За словами гендиректора видавництва “Фоліо” Олександра Красовицького (чия лекція і змусила мене слегка всплакнуть), в європейських країнах приблизно кожна четверта видана книга, а в Франції – кожна третя, потрапляє в бібліотеки. Для порівняння – в Україні, де взагалі видається дуже мало чого, в бібліотеки потрапляє 1.5 – 2% виданих книг.

Таким чином, держава в особі міських/сільських адміністрацій, центральної влади, вузів, громадськості – закупляє величезну кількість літератури для бібліотек, і не для того, щоб вони там лежали мертвим грузом, а тому, що бібліотека – дуже популярне місце в цивілізованій країні. В Україні в ті роки, коли держава виділяє гроші на бібліотеки (а впродовж останніх 2 років вона цього не робить взагалі), відвідуваність бібліотек зростає в 5-6 разів. Якщо бібліотека перетворюється на сховище старих книг – вона нікому не потрібна.

Я в Україні рідко ходжу в бібліотеку. Читаю багато, а от в бібліотеку ходжу рідко. Останній раз цілеспрямовано (отак щоб посидіти і попрацювати) в бібліотеку (інститутську) я заходила на другому курсі. А потім на шостому, буквально рік тому, коли в гуртожитку інтернет відключили, а мені потрібен був вайфай, щоб диплом писати. До того я була кілька разів в шкільних бібліотеках в Хмельницькому. Ну, сбстно, все. Щоб “посидіти”, я краще іду в “Книгарню Є” за Оперним Театром. В Оденсе я за 2 місяці з копійками в центральній бібліотеці була разів з 20, а іноді проводжу в ній по 3-4 години за день.

Оденсе Бібліотека_вхід.JPG

Чому?

1) Місцева бібліотека знаходиться в найактивнішій точці міста – в центрі, над головною транспортною розв’язкою -міським залізничним вокзалом, автобусною стоянкою і зупинкою, через яку проходять всі міські автобуси.

2) В бібліотеку може зайти будь-хто в будь-який час з 9 ранку до 9 вечора, і провести там хоч цілий день. Щоб почитати книжку, журнал, газету, подивитись фільм всередині бібліотеки – не потрібна ніяка реєстрація, перепустка чи ще щось. Також кожен може щось відсканувати, відксерити, скористатись компом з інтернетом.

3) Щоб взяти книжку, фільм, комп’ютерну гру додому – потрібен тільки ідентифікаційний код.

4) В бібліотеці безкоштовний вайфай, зручні стільці/столи/дивани/пуфи і розетки.

Дитячий куточок в міській бібліотеці, Оденсе, данія

Дитячий куточок в міській бібліотеці, Оденсе, Данія

5) В бібліотеці постійно купа людей всіх поколінь. Ну я люблю коли так. Для тих, хто приходить чисто попрацювати – окрема “тиха” кімната, в якій не можна голосно говорити. Для дітей – виділена половина першого поверху. Для тих, кому треба пересидіти пів години в центрі – лаунж при вході. Краще ці пів години почитати тижневу газетку, ніж тупити в Інстаграм.

6) Крім самої бібліотеки існує ще її онлайн-репрезентація. Через онлайн бібліотеку при наявності ідентифікаційного коду можна отримати доступ до електронних ресурсів, баз, і всього, що не існує в офлайні.

Мій улюблений столик, Оденсе, Данія

Мій улюблений столик, Оденсе, Данія

Українонька. Я б могла зараз провести онлайн-опитування, типу “Скільки разів ви були в бібліотеці за останній рік?”, але не буду, бо я і так знаю, що ви в бібліотеки не ходите. Я і сама не ходжу. Ніколи навіть не була в тій самій бібліотеці Вернадського. Це, однак, не свідчить про те, що українці не люблять читати. Насправді, я більше ніде в світі не бачила стільки людей з книжками/читалками/планшетами, як в київському громадському транспорті. Все це свідчить, що в нас попит є, і, можливо, він навіть більший, ніж в багатьох розвинених країнах. Що ж не так?

На основі свого вбогого бібліотечного досвіду, таки спробую проаналізувати українські бібліотеки.

1) Асортимент. Як от не згадаю, то мені в бібліотеках завжди важко було знайти потрібну книжку. В шкільні роки це проявлялось не так сильно, бо в кожній захудалій бібліотеці є томік Шекспіра (якщо його нема у вас вдома) чи “Різдвяна ніч у прозі” Діккенса. Але коли вам потрібні обов’язкові для вивчення на МІ “Основы стратегической разведки” Вашингтона Плетта – то шукай вітра в полі. Зате сумарних запасів Сборников Съездов КПСС, здається, вистачить на обігрів всіх бібліотек протягом одного опалювального сезону.

2) Вигляд. Типова українська бібліотека – це будівля радянських часів, оформлена в пуританській естетиці кольорів коричнево-сіро-брунатної палітри. Це запах протертих килимів, старого лаку і пилу. Це стабільно незручні тверді стільці і столи. Це рипучий паркет. А найстрашніше (для мене особисто) – це дикий дубак. От як тільки згадую бібліотеку, так одразу і згадую свої посинілі руки. Я можу стерпіти все, але відмороженими кінцівками сильно книжки не погортаєш.

Бібліотека ім.Вернадського, Київ

Бібліотека ім.Вернадського, Київ

3) Атмосферка. Формат прийнятної поведінки в бібліотеках чомусь такий же, як і в православних церквах – тихо будь, не смійся, опусти очі в книжку, і проймися благоговением. Дика тиша в бібліотеках також спричинена тим, що там нікого нема 🙂 Мені особисто тоскно ходити в порожні місця. Між іншим, вчені довели, що легкий амбієнтний шум більше сприяє продуктивності, ніж абсолютна тиша.

4) Застаріле обладнання. Я вже мовчу про те, що в нас в кожній кафешці-ресторані (куди, здавалось би, люди приходять поїсти і поспілкуватися) вайфай є, а в багатьох бібліотеках (де часто треба загуглити якусь інфу) – чомусь нема. Як результат по кафешках сидять “компанії”, де кожен тупить в свій телефон, а в бібліотеках – порожньо. Якщо в бібліотеці чудом є електронний реєстр, то це зазвичай бородатий софт з часів Віндовс 95, в якому навіть мені, дітю 90-х, іноді не те, щоб важко, але просто печально щось шукати. А ви уявіть собі сучасних школярів, які вдома стріляють пташок легким помахом пальця на планшеті, а потім приходять в бібліотеку, де з екрана на них дивляться страшнючі пікселізовані рамки раритетного софта. Отак в сучасних школярів на рівні підсвідомості формується облако тэгов за ключовим словом “бібліотека” – замість “інфа”, “інтелект”, “наука”, “edutainment”, “острие” – “тоска”, “уныние”, “депресняк”, “відсталість”, “тухляк”.

Хмельницька шкільна бібліотека навпроти Гімназії №1 йоу

Хмельницька шкільна бібліотека навпроти Гімназії №1 йоу

Кто виноват и что делать.

В Україні з бібліотеками, як і з ВУЗами – за кількістю – багато, а з якістю – біда. Зараз в нашій країні худо-бідно функціонують 40 тис. бібліотек. Той же Красовицький радить, що логічно було б позакривати дві третини бібліотек, а ті гроші, які залишились – ефективно перерозподілити на решту. Зараз бібліотеками, як і велосипедними доріжками, і взагалі, як і всім, навряд чи буде хтось займатись. І від цього ще сумніше, адже в складні часи, як ніколи, потрібні мізки в голові.

Наші бібліотеки могли б також спробувати спробувати якісь власні монетизаційні схеми. Наприклад, каву там продавати, чи зробити платний ксерокс, скан і друк, послуги зі сшиву дипломів, ламінування, організувати доставку документів всередині України і з-за кордону, і т.д. Але в Україні держава багато чого забороняє бібліотекам. З комерційної діяльності дозволений тільки ксерокс, може ще якісь дрібниці. В бібліотеці не можна відкрити книжковий магазин, чи зробити платний доступ до електронних книг. І ще багато чого не можна. Як і всюди, потрібний системний підхід і участь всіх сторін.

Чи є бібліотеки панацеєю від дибілізму? Звичайно ж, ні. Але погодьтесь, вони однозначно рухають суспільство в сторону прогресу, а не деградації. Чи будуть ходити українці в кращі бібліотеки? – Будуть, бо ми любимо читати (і заклади а-ля Хармс, Купідон, Довженко книги.кава.кіно це доводять). Хіпстери навіть будуть ходити, бо інтелект почав входити в моду (Радіо Аристократи, іForum це доводять). Якщо ми правильно все зробимо, літні люди будуть ходити, бо їм сумно вдома, а в бібліотеці можна тусуватись. Діти будуть ходити, бо в бібліотеці можна в ігри пограти, розмальовки порозмальовувати, і дурачитись можна.

Це якщо ми правильно все зробимо.

П.С. Щоб не закінчувати на сумній ноті, от фоточка дідуся, який вчора 3 рази засинав, поки читав свою газетку на диванчику. Прикиньте, якби він заснув в українській бібліотеці. Замерз би :/

Дідулька чілить в бібліотеці над газеткою, Оденсе, Данія

Дідулька чілить в бібліотеці над газеткою, Оденсе, Данія

Advertisements
Standard

Велика велосипедна сага

Писати про свій велосипедний експірієнс в Данії так само банально, як і писати про банани в Еквадорі, чи верблюдів в Єгипті. Тому я швидко зарезюмую, і підемо далі: їх багато, вони всюди, я от свій вєльчик купила за 15 хвилин в хлопця, який зненацька (!) написав мені повідомлення в ФБ, що, мол, продаю вєлік. Домовились про зустріч за 3 години в центрі, побачились, я проїхалась 15 метрів, перевірила ланцюг і гальма, я йому деньги, він мені – стулья, по рукам. Легкость бытия. Правда, через півтора місяці мій вєльчик хтось так само легко і швидко стягнув прямо з-під дому. Ну, як кажуть, Бог дав – Бог взяв.

От фоточка коня. Помянем. 23022015432

Зі всім цим велосипедним засиллям, мені стало цікаво, а чому взагалі в Данії всі їздять на велосипедах? Чому в одних країнах є велосипедна культура, а в інших нема? Чому в одних країнах велосипед розглядається як щоденний засіб пересування, а в інших – варіант для літніх вихідних?

Ну, давайте копати. Я вирішила почати з аналізу топ-10 країн в світі за кількістю велосипедів на душу населення. Якщо в них всіх є щось спільне, можна буде вивести закономірності, і проаналізувати, скільки шансів стати велосипедною країною є, скажімо, в у України.

Хто не знав, Данія знаходиться на другому місці в світі за кількістю велосипедів на душу населення. Її випереджають, звичайно, Нідерланди. Загалом, перша десятка країн виглядає наступним чином:

1. Нідерланди (99.1% населення – велосипедисти)

2. Данія (80.1%)

3. Німеччина (75.8%)

4. Швеція (63.7%)

5. Норвегія (60.7%)

6. Фінляндія (60.4%)

7. Японія (56.9%)

8. Швейцарія (48.8%)

9. Бельгія (48%)

10. Китай (37.2%, 60% велосипедистів – жителі Шанхаю, які велосипедами добираються на роботу)

В цій десятці я бачу 3 групи країн – Скандинавія, стара Західна Європа (представлена Німеччиною, Бельгією, Швейцарією і Нідерландами) і, внєзапно, Японія з Китаєм.

І так, що об’єднує країни Скандинавії?

– Низька густота населення (в Данії живе 5.5 млн чол. населення разом з Фарерами і Грінландією, для порівняння в Києві – під 3 млн, і це тільки офіційно зареєстровані). Це значить, що ви їдете на роботу по дорозі один/одна, навколо ні душі, прямо як в пісні Океана Ельзи. Це, в свою чергу, значить, що у вас менше шансів збити іншого велосипедиста, пішохода, чи пошкодити чиюсь машину. От в Данії я на роботу на велосипеді їжджу, а в Барселоні не стала б, бо купа людей постійно лізуть під колеса.

– Переважно рівнинний рельєф (найвища точка в Нідерландах – горбок Vaalserberg висотою 322.7м, в Данії – “гора” Møllehøj висотою 150 метрів)

Підземна парковка в центрі Оденсе.

Підземна парковка в центрі Оденсе, Данія.

Йдемо далі, що спільного в Скандинавії і в країнах Західної Європи:

– Європейські міста будувались задовго до того, як людство придумало автомобіль. Тому ми так любимо європейські вулиці – вони історично побудовані для пішоходів

– Ставлення до автомобілю як до засобу пересування, в той час як в країнах пострадянського простору, а також в країнах победившего капитализма типу США, Бразилії, ОАЕ, автомобіль часто виступає статусним атрибутом. Тому навіть якщо у датця є автомобіль, але сьогодні хороша погода, то він проїдеться на роботу на велосипеді, і корона з нього не впаде. Бо функцію засоба пересування тіла в к-сті 1 шт велосипед виконує так само успішно, як і автомобіль.

– Високі ціни на громадський транспорт. Проїзд в міському транспорті в Оденсе, Данія вам найдешевше обійдеться в 10 датських крон (при наявності проїзного), середня ціна – 23 датські крони.

– Їздити на автомобілі загалом недешево. Історично імпульс до велосипедизації йшов від бідніших верств населення, яким кататися на автомобілях було не по кишені.

Країни, які не вкладаються в попередню логіку, і в яких розвинулась велосипедна культура не “завдяки”, а, швидше, “не дивлячись на” – Китай і Японія.

Японія: найбільше велосипедистів в Токіо. Токіо – величезний мегаполіс з населенням в 13.5 мільйонів, і це лише ті, хто живе в самому місті. Дороги широкі, відстані великі. Інфраструктура – якісна, але не покриває все місто повністю. Копенгаген можна наскрізь проїхати по велосипедних доріжках, в Токіо велосипедисти міксуються з людьми на тротуарах, і з машинами на дорогах. Напевно, їх рятує лише традиційна японська взаємоповага і стриманість.

Китай: ініціаторами велосипедного двіжа виступили, перш за все, найбідніші верстви населення. Оскільки такого населення в Китаї немало, то інфраструктуру подекуди зробили, і досить непогану, але так само фрагментарно, як і в Токіо.

От що каже з цього приводу Лілько Пітайчук, яка пів року прожила в Китаї: “хто їздить… ну скажемо середній і бідний клас. студенти, брудні старічькі, іноземці, ну і таки типові китайці. у кого грошей побільше – пересідають на скутери і мотоцикли. тому в основному велик – для тих, у кого не має можливості купити скутер чи машину”.

Таким чином, можемо зробити висновок, що країни, в яких розвинена велосипедна культура, швидше за все, мають рівнинний рельєф, нормальний середній дохід на душу населення, критичну масу людей, яка не може собі дозволити автомобіль чи міський транспорт, адекватне (не пшонківське і малинові піджаки 90-х) ставлення до життя.

Коли є попередні передумови, на сцену виходить держава, яка повинна побудувати інфраструктуру, щоб на дорогах не мішались коні, люди і велосипеди. Тут я імхо виділяю 2 схеми велосипедизації – європейську, де велосипеди завжди були невід’ємною частиною міського простору, і тому відповідна інфраструктура і культура розвивалися еволюційно і поступово.

Це видно навіть по популярній 3-ступеневій будові доріг: найнижче знаходиться автомобільна дорога, на 15 см вище – доріжка для велосипеда, ще вище – тротуар. Зрозуміло, що в країні, де велосипедну інфраструктуру вирішили запровадити “внєзапно”, прийдеться шукати інші рішення. В Західній Європі пуш-ту-екшн відбувся злагоджено і одночасно з боку людей, які катають, і з боку міських адміністрацій, які створюють відповідну інфраструктуру.

Тут не дуже видно, але я старалась.

Тут не дуже видно, але я старалась. Оденсе, Данія.

Друга схема – варіант Китаю і Японії, де пуш-ту-екшн йде від людей, які під тиском обставин, що склалися в місті, пересідають на велосипеди. Адміністрація у відповідь намагається втулити велосипедну інфраструктуру в існуючий міський ландшафт.

Якщо проаналізувати за цими критеріями Київ, то ми побачимо, що за рельєфом, в принципі, підходимо, якщо не катати по Володимирській гірці чи Андріївському узвозі, за моральною готовністю дам на підборах чи пухкеньких менеджерів среднего звена в костюмах їхати на роботу на велосипеді – так собі. Проїзд громадським транспортом в нас, між іншим, просто непристойно дешевий, принаймні до того, як підняли ціни (в Картахені, Колумбія, де міський автобус являє собою якийсь напіврозвалений єллоу субмарін, проїзд коштував півтора роки тому 7 грн на наші гроші, в той час як в нас 2.50 грн). За наявністю в бюджеті грошей – в принципі могли б, але не зараз. Хоча якби не було війни – то бюджетні гроші на велосипедну інфраструктуру, напевно, розікрали б. І хоч я бачу наростаючу тенденцію серед знайомих їздити на роботу на велосипеді, але в масштабах Києва – це молоді незрілі паростки.

І тут я б заспокоїлась і закрила комп, якби півтора роки тому нелегкая не занесла в Кіто, Еквадор. Зі всіх місць, де я коли-небудь була, Кіто – виходячи з виведених передумов – пропаще місто для велосипедистів.

По-перше, все місто знаходиться на висоті мінімум 2800 метрів над рівнем моря. Це значить, що коли ти йдеш по місту під горочку, то будь готовий кожні 5 хвилин зупинятися на відпочинок. Кисню в повітрі менше, ніж ми звикли, тиск низький, швидко втомлюєшся просто ходити, не те, що крутити педалі. Найгірші бодуни теж в Кіто.

По-друге, величезне засилля автомобілями. Бензин відносно дешевий, проїзд на таксі – в середньому 2.5 долара по місту, 45% автомобілів, які ви бачите на дорозі – це жовті таксі, які за 2 хвилини можна стопанути посеред дороги і доїхати, куди потрібно.

По-третє, місто велике, багато широких доріг на 8 смуг, великі відстані. Ну і сама країна не те щоб заможна.

Кароч, здавалось би, які там вєліки.

Підвалини мого розуміння світу струснув Ciclopaseo, на який мені пощастило попасти одного чудового недільного ранку. Ciclopaseo – це міський проект, в рамках якого кожної неділі в Кіто з 8.00 до 14.00 перекривається центральна частина міста з загальною довжиною трас близько 30 км, і народ масово їде на велопрогулянку містом. Ciclopaseo організовує неурядова організація Ciclopolis, а міська адміністрація щорічно виділяє на проект $200 тис.

Центр Кіто в неділю зранку.

Центр Кіто в неділю зранку.

Это надо видеть. По місту встановлюють організовані точки прокату велосипедів. Також розставляються палатки, де за 50 центів хлопці швидко підремонтують велосипед. В центрі міста безкоштовно налиють свіжої водички. Деякі дороги перекривають не повністю, а лише одну трасу віддають велосипедистам. Ця траса старанно відгороджена конусами і стрічками. Ви просто уявіть це! Люди встають посеред ночі з суботи на неділю, і з нуля створюють інфраструкту, яка живе 6 годин. І так кожного тижня. Я зауважала.

Велонеділі в Кіто – непоодинокий випадок, де велосипедизація “насаджується згори” при мінімальній кількості сприятливих факторів. Коли я втерла сльози радості від побаченого, і відкрила гугл, то виявилось, що велонеділі – це практика, що стає традиційною в країнах, які будували свої міста як середовище, в першу чергу призначене для пересування транспорту, а не людей.

Водичка і приємна велосипедна тусовочка.

Водичка і приємна велосипедна тусовочка. Кіто.

Започаткувала таку традицію (барабанная дробь) – Богота (2547 м над рівнем моря), в якій Ciclovía проводиться кожної неділі вже протягом останніх 37 років! Її прикладу послідували інші міста Колумбії – Калі, Меделлін, потім – більшість столиць Латинської Америки, ну і багато міст в Північній Америці. В Сантьяго де Чілі щонеділі перекривають 59 км трас, в Гвадалахарі, Мексика – близько 60 км в рамках проекту Vía RecreActiva.

В США теж активно впроваджують свої аналоги Ciclovía. Я от ніколи не була в країні сильних і успішних, але подейкують, що якщо хочеш нормально пересуватися, то без автомобіля там робити нема що. Це свідчить про те, що міста планувались і будувались виключно для автомобілів. В Нью-Йорку щось подібне намагаються робити в літні місяці в рамках Summer Streets, в Сан Франциско – Sunday Streets, і т.д. В абсолютній більшості випадків, велоініціативи фінансуються міськими адміністраціями.

Таким чином, вимальовується третя схема велосипедизації міст: схема, при якій ініціатива йде згори, і міські адміністрації виділяють кошти як на окремі проекти, так і на повноцінну інфраструктуру.

Як ви думаєте, навіщо вони це роблять?

Капітан Віка спешит на помощь:

1) Велосипеди як альтернатива автомобілям сприяють тому, що населення дихає нормальним повітрям. В Копенгагені, наприклад, велосипедисти щорічно рятують місто від 90 000 тон викидів СО2 в повітря. Чистіше повітря – здоровіше населення. Здоровіше населення – плюс в копілочку адміністрації.

(Не) Хотілось би нагадати некую печальку, що кожен 4 українець не доживає до 60 років. Всі ми знаємо причини – погана екологія, погане медичне обслуговування. Я от ніби завжди це знала, але тільки місяць тому відчула на собі. Якщо я хапаю ОРЗ в Україні, лікар виписує мені 5 видів пігулок і полоскалок, домашній режим і “противірусне”. Коли ж я захворіла в Данії, і ледь приповзла до лікаря, він мені прописав смоктульку типу Стрепсілса і сказав йти з миром. Я така, драсті, дайте противірусне. А він такий – ліків, які вбивають віруси, не існує (привіт амізонам, арбідолам і ежи с ними). А я така – ви типу натякаєте, що це мій імунітет сам має справитися? А він такий – ну а ви що хотіли.

І так завжди. Ніхто не міряє температуру, ніхто не заливається фервексами. “Аптечка” середньостатистичного європейця складається зазвичай з 1 пункта – парацетамол (чомусь). Поплохєло – полежи вдома 3 дні, подивись серіали. В любой непонятной ситуации – пий парацетамол. Якщо примінити такі розклади в Україні – то залишаться реально найсильніші, як в Спарті. Чому – бо наше природнє середовище нас потихеньку вбиває, замість того, щоб відновлювати.

Лікуюсь тепер так.

Лікуюсь тепер так.

2) Велосипед – це прекрасне кардіотринування кожного дня. І м’язи в тонусі, і мізки провітрюються, і легені вентилюються. Вентилювати легені київським повітрям станом на сьогодні – ідея така собі, імхо. Країни, в яких медичне обслуговування умовно безкоштовне – дуже зацікавлені в тому, щоб ви поменше хворіли. І їм реально дешевше 1 метр смуги на велосипед на дорозі виділити, чи баскетбольний майданчик побудувати, ніж вас 30 років лікувати від якоїсь зарази.

3) Трошки урбаністики. На відміну від автомобілістів, велосипедисти і пішоходи рухаються містом з помірною швидкістю, і це робить їх видимими в міському просторі. Пішоходи і велосипедисти в рівній мірі присутні в публічних місцях, в той час як автомобілісти є, по суті, ізольованими. В містах, де менше автомобілів, а більше людей і велосипедів, люди бачаться і зустрічаються один з одним посеред міста, місто стає теплішим, в ньому з’являється те, що називається people-friendly urban environment.

За все в житті потрібно платити. За найкращі краєвиди - постійними віддишками.

За все в житті потрібно платити. За найкращі краєвиди – постійними віддишками. Кіто, Еквадор.

Місто стає простором, в якому хочеться проводити час, а не місцем, яке треба пошвидше проскочити, щоб добратись до роботи/магаза/генделика і назад. Приклади в Києві: Пазняки – район для машин, який мені особисто хочеться “проскочити”, Золоті Ворота – район для людей, там хочеться пройтися. Так от всі адекватні адміністрації хочуть, щоб в місті було не просто приємно існувати, а щоб в ньому було приємно жити. В гарне місто з’їжджаються люди з інших міст. Вони там працюють, може відкривають свої компанії, в будь-якому випадку – платять податки. Більше податків – плюс адміністрації.

Що доводять всі ці приклади з організованими велосипедними акціями? А те, що не дивлячись на передумови, велосипедувати, хоча б частково, можна практично кожне місто. Просто треба враховувати місцеві особливості. Насильно велосипедоване місто може і не потрапить в першу десятку, але буде досить високо на загальносвітовій шкалі.

Це, в свою чергу, нам каже про те, що Україну, чи хоча б найбільші міста, велосипедувати можна. В українських адміністраціях працюють наче грамотні люди (в сенсі, вони вміють читати), які в принципі, здогадуються про користь велосипедів і загальносвітові тренди. Тому глянем, що робиться на Батьківщині.

Почнем з Києва. Я на власні очі бачила в Києві облаштовані велосипедні доріжки на Русанівці, “Правда” каже, що є доріжки на вул. Бажана. Пам’ятаю велодоріжки на проспекті Перемоги, але за словами Вгороде.Юа на тих доріжках “без доли стеснения ставят МАФы, цветочные ларьки, водители с удовольствием паркуют свои машины”. Навіть якщо уявити, що пані продавець квітів випадково усвідомить, що велосипедик на доріжці значить “проїзд для велосипеда”, а “не місце для твоїх відерець з квітами”, то всеодно Київ при нинішній інфраструктурі буде непридатним для велосипедистів. Бо їду я от по проспекту Правди, доїжджаю до Цирка, а далі – як, телепортація на Русанівку? Їхати поміж наших водіїв я принципово відмовляюсь. Людей, блін, на тротуарах мудаки збивають 😦

В Києві, правда, активісти іноді проводять заходи типу ТвідРана чи нічних заїздів, це все хаотично і неорганізовано, правда, але свідчить що народ готовий пересідати (чи принаймні просто сідати) на велосипеди.

Львів. Пам’ятаю велодоріжки у Львові і парковки для велосипедів в центрі міста. А буквально тиждень тому почула, що у Львові запрацює перший муніципальний прокат велосипедів.

Про інші міста не знаю, але думаю, ситуація така: або десь випадково посеред міста ви бачите шматок велосипедної доріжки (що свідчить про те, на велосипеди натякають як на варіант провести вихідні, а не як на повноцінний транспорт), або ви їх взагалі не бачите. От в Хмельницькому нема, 100% інфа.

А тепер минутка возмущения: а що нам заважає почати велодні хоча би кожної неділі? Я розумію, що не на дню, і взагалі, гроші в Києві зараз потратять на побудову якогось дитяти апокаліпсиса на місці будинка Профспілок. Але чому Колумбія (фуфуфу, наркота, бідота, макаки, терористи, ФАРК) знаходить на це гроші, а ми (слава україні героям слава шаровари українацеєвропа пишаймося) – ні?

Минутка возмущения закінчилась. Якщо ви знаєте про якісь велосипедні ініціативи у вашому місті, де б воно не було, пишіть, будемо дискутувати. І ура – я дописала цей пост 🙂

Ти, так ти – герой, який дочитав цей довгий пост: вангую, що ти будеш успішним в житті, бо ти дуже терплячий. А терпенье и труд все перетрут. Інший варіант – ти моя мама.

Standard

Чи можна в Данії розслабитись, якщо ти не датчанин?

Обмовку про датчан я зробила тільки через те, що датчани в принципі не напружуються. Тому вони ніколи не задумуються про розслабон. А в мене був складний тиждень, наприклад, і я захотіла відпочити.

В моєму ідеальному світі п’ятничний відпочинок виглядає приблизно так: я, приємні люди, затишне місце, низенькі м’які диванчики, в які сідаєш і прямо провалюєшся. Неголосно грає лаунж, чіл аут або амбієнт, можна компіляції Будда Бара або Кафе Дель Мар, або якісні хаус мікси на східну музику. Освітлення – м’яка напівтемрява – матові плафони під стелею, або свічки, ну вы понимаете о чем я. Солодкий і терпкий аромат кальянчика, ну і сам кальянчик, звичайно. Якийсь приємний лонг, ну або вінчик. Філософські розмови про вічне.

 

Tall Shiva Hookah Lounge

 

Описана вище картинка почала малюватися в голові приблизно з третьої години дня минулої п’ятниці, і вже о п’ятій я стенографувала два типа повідомлень в ФБ – з одного боку “Hey people what do you think of smoking shisha tonight”, а з іншого розпитувала в Махера, знайомого тунісця-репера, про відповідні злачні місця в Оденсе. І от я йому так і сказала, давай найкраще місце, ціна неважлива, хочу низькі диванчики і чіл. Ну він сказав, о, раз так, то тобі сподобається нєкє мєсто під назвою Babylon. Вавілон так Вавілон, подумала я.

На аферу зголосилося аж 3 людини, бо всі постійно думали, що я підбиваю їх на щось нелегальне, і кидали у відповідь картинки з білими доріжками. В результаті, зі мною були дві датчанки, які ніколи не курили кальянчик в якихось закладах в Оденсе, і Маруан, мій друг з Тунісу, який в принципі ніколи не курив. Компашка – те що треба, подумала я, але філософські, чи принаймні соціально-політичні розмови вони потягнуть.

Коли ми підійшли до Вавілона, дівчата боялись заходити. Через вікна було видно густий смог, гриміла брутальна репчина, а саме мєстєчко виглядало як притон. Але я була налаштована рішуче, і сміливо пихнула двері в невідоме.

11051011_10206123412947003_1185222881_n

Отож моє ідеальне лаунж місце того вечора виглядало наступним чином: непошпакльоване приміщення на дві кімнати, відкритий вхід в підвал, біля якого стояли мішки з цементом і купки будматеріалу. У Вавілоні не було жодної дівчини крім нас трьох і офіціантки. Більше того, у Вавілоні не було більше білих людей, крім нас трьох. Чувачки в реперських штанах і кєпарях курили кальян, говорили про своє вічне, хавали реп. По периметру під стінами були низькі диванчики, так, але то були блін тверді низькі тапчани, на яких розслабон не приходив. Я не здавалась.

“А забацайте нам кальянчик” – говорю я офіціантці. – “І що тут у вас є, так сказать, уіпіть?”

“Well you can have tea, or milkshake, RedBull or soda”.

“Мені здається, ви мене не зрозуміли. Я хочу уіпіть!”

“We don’t have alcohol here” – сказала вона мені так, ніби я не доганяю щось очевидне.

Крім того, що в Вавілоні вам не плеснут чего-нибудь покрепче, вам також і не додадуть молочка у водичку. Коли я спитала кальянщика про молочко, він взагалі довго не міг зрозуміти, що я маю на увазі.

“Ю ед мілк ту вотер, єс єс, енд зе тейст бікамс софтер” – намагалась я достукатись до його свідомості.

“Ві донт хев мілк хіар” – отрезал он.

Я замовила молочний коктель, ну а що робити, мені ж завтра не треба на пари вставати, щоб я цмулила РедБул. Народ впивався чорним чаєм. Кальянчик був непоганий перші 15 хвилин, потім тютюн різко перегорів, і той шлак більше не можна було втягувати в легені.

Так от, навколо нас сиділи чоткі чєли в чорном, мило затягувались рожевими молочними коктелями з трубочок і потягували свої шіші. В моїй голові відбувалися multiple thinking processes, логічні лінії прорізали плутанину когнітивних дисонансів.

11063345_10206126515744571_930639908_n

Як же класно в Україні, думала я, ми можемо сидіти в приміщенні, де одночасно їдять японські суші, італійську піцу, курять кальян, запивають шотами, і ніхто не задумується про те, що всі ці речі несумісні. Я не кажу, що такі заклади – ознака хорошого смаку в того, хто їх придумав. Але сам факт, що ми не запарюємось на рахунок походження речей, а прото міксуємо їх разом, бо це смачно/приємно, і взагалі, чому б ні, мене тішить. Бо що ж може бути круче, ніж затягнутись кальянчиком і запити це все винцем.

Історично, кальян (який прийшов до нас з Близького Сходу і країн Північної Африки ) не сумісний з пойлом, як ви розумієте, тому що іслам забороняє алкоголь. Тому всі ісламські країни мають сильно розвинену культуру куріння, в той час як географічна Європа вгашується алкоголем, бо можна, і є з чого робити. Історично, датчанам продають алкоголь з 16 років, тому вони думають, що вони багато п’ють (на самом дєлє, вони, як і всі європейці, п’ють багато в плані об’єму рідини, а не в плані насиченості рідини алкоголем, і думають, що пойлечко з 16% алкоголю, налите в чарочку – це шот, мвахаха). Датчани звикли “розслаблятися” кількома літрами пива за вечір, і їм в голову не прийде створити заклад, в якому можна і пити, і курити кальян. І взагалі, датчани майже не палять.

Я тішилася з того, як же класно (може і тупо, але що з того) ми в Україні вміємо міксувати культури. І як же в нас відсутні заклади, де збираються тільки чорні, чи тільки латіноси, чи тільки китайці. В нас всі тусуються з усіма, і гетто, в якому б жили тільки представники якоїсь раси, національності, чи релігії в нас теж нема. Це, звичайно, не лише заслуга нашого відкритого менталітету (ну я особисто вважаю, що він в нас такий), до нас просто масово не з’їжджаються біженці з Африки, бо там теж нема дурних. Але такі розклади створюють прекрасні умови для розвитку глобалізованої культури в середині України імхо.

Я в той вечір явно не розслабилась, не покурила нормальний кальян і не послухала якісний чіл. Виходили ми з Вавілона під “Шейк зет ес фор мі” Емінема. Але на душі було радісно, бо ми ж таки кращі, а значить, в нас все буде добре 🙂

Standard

Чи можна в Данії стати бомжем?

Картинка-Жизненно-песочница-удалённое-733517

Про те, що скандинавські податки і cost of living є одними з найвищих в світі не знає хіба що…ну паца з Рівного може не знає. При всій повазі.

Я теж здогадувалась, що держави загального добробуту не з повітря будуються, і тому коли побачила в контракті формулювання зарплатні в форматі “$xххх before tax“, the before tax part мене трохи напружила. Коли я ще з України запитала в нашого бухгалтера, а не могли бы вы в этом месте поподробнее – вона відповіла, що податки в Данії – це справа дуже індивідуальна, і суму податка ви дізнаєтеся вже після його обрахунку податковою службою Данії.

Я подумала, що рєбята, я звичайно все розумію, у вас там welfare state і все таке, але я не хочу, щоб після ваших податків в мене залишилося зарплатні хіба на коробку з-під холодильника в якості жилплощі. І продовжувала напитувати. Але всі відповіді зводилися до того, що податки is a very individual thing і don’t worry. Ну я подумала, що від Данії до України в принципі пішки пройтись можна, і вирішила, що раз план Б в мене є, то можна погоджуватися.

Коли ви приїжджаєте в Данію в якості кваліфікованої робочої сили, протягом перших 5 днів вам потрібно завітати в некий Borgerservice. Під часу візиту ви проходите деякі бюрократичні процедури, метою яких є міцно впрягти вас в датську державну систему, щоб ви не бурили спокійну водную гладь Датського Королівства своєю понаєхавшою присутністю. В Borgerservice серед всього іншого, потрібно заповнити форму в 5 сторінок, за якою і буде відбуватися зняття податків. І тут я відчула весь сок “taxes being an individual thing”. Найцікавішими питаннями офіційно оголошую наступні:

1. Як часто ви плануєте відвідувати вашу рідну країну? (чим частіше, тим менший податок)

2. А скільки кілометрів від Данії до вашої країни? (чим більше, тим менший податок)

3. А скільки кілометрів від адреси проживання в Данії до офіса? (якщо більше 12 км, то менший податок)

4. А де ви живете – квартира/кімната/готель?

5. А самі живете чи з кимось? А якщо з кимось, то з ким, єслі не секрет –  spouse or cohabiting partner/parents/children?

6. Якщо ви заміжня, зазначте приблизну суму доходу вашого чоловіка за 2015 рік (чим більша, тим більший податок).

7. Чи є ви прихожанином (чи як це називається) Євангелічно-лютеранської народної церкви Данії? (якщо так, то силу вашої віри треба кожного місяця доводити матеріально).

Ну і т.д. і т.п.

Коротше, великий датський брат слєдіт за тобой.

Я вам не скажу за всю Одесу, але особисто я останніх 2 роки в Україні платила 5% від місячної зп + 431 грн в пенсійний фонд. Вся формула. Я раз загуглила, як обрахувати свій датський податок самостійно. Знайшла любительську інструкцію в 10 сторінок.

Взагалі, датські податки – це магічна річ. Вони можуть з’явитися раптово і нізвідки. Наприклад, якщо у вас вдома є техніка типу телевізора чи компа, то, будь ласка, податочєк. Якщо ви хочете купити машину – то, ось вам, податок в сумі 180% (так, так, це не misprint) від вартості машини (я уточняла в співробітників – це якщо в суму, за яку ви купили машину, не включений податок країни -виробника, якось так). Це пояснює, чому стоянка під офісом компанії Universal Robots, наприклад, виглядає скромніше, ніж стоянка під КІМО.

Так от, через 2-3 тижні я отримую листа з податкової служби. Тремтячими руками, затамувавши подих, відкриваю його, ніби це лист з Хогвартса. В листі купа слів датською, якісь обрахунки, врешті-решт, натикаюсь на цифру 37%. Ну, думаю, все не так печально. Більше того, виявилось, що податок вираховується не зі всієї суми, а з її оподаткованої частини, яку ніхто толком пояснити не може. Плюс враховується те, що я закінчила університет не давніше ніж 18 місяців тому, і взагалі я інтерн. І інтроверт. І за спеціальністю. І в галузі, яка є стратегічним пріоритетом для ЄС.

Цікаво також те, що враховуючи всі ці розрахунки, держава знімає тільки приблизний податок. Приблизний він тому, що податок розраховується не від місячного доходу, а від річного. А річний дохід – це expected income. Іноді у всіх на рахунках з’являються внєзапні 1000 крон. Це держава повертає гроші, які недорозподілила. Іноді у вас з рахунку зникають 1000 крон. Це держава щось недобрала. Датські податки – це густий непроглядний туман.

І нарешті, куди ж йдуть всі ці податки?

1. 8% зі всієї суми – це job market contribution.

З того, що залишилось

2. 5-6% – health care contribution. Медичне обслуговування в Данії безкоштовне (на самом деле нет, це ж ваші податки хохо).

3. 24.9% – податок муніципалітету міста, в якому ви працюєте. За ці гроші ви маєте так само умовно безкоштовні бібліотеки, відносну чистоту на вулицях, пошту і т.д.

4. Решта – в Нарнію.

Коротше, тема невичерпна, але суть в тому, що в якості бомжа ви в Данії нікому не потрібні. Навіть якщо ви біженець з Сомалі чи Сирії. Стати ним вам просто не дозволять за рахунок гнучкої і сильно кастомізованої прогресивної системи оподаткування.  В принципі, жити можна, але в Україні веселіше. Головне – пам’ятати, що податки в Данії are very individual.

269279_506x285

Standard

Мурло хочу быть с тобой

Написала, значить, Гансу* (одному із засновників компанії), що наш сайт – лайно. Я в принципі на роботі звикла рубати правду-матку, бо для мене робочі моменти абсолютно вільні від емоцій. Я ніколи не ображаюсь, коли хтось критикує мою роботу, а навпаки з радістю приймаю конструктивні зауваження. Більше того, якщо я бачу, що людина мнеться і підбирає нєлєпі слова, боячись мене образити відвертістю, то я йду на провокацію і від балди просто говорю щось різке і категоричне цій людині. У відповідь я нарешті отримую неприкриті вихованістю думки на рефлексі “сам дурак”.

Так от, звикши до таких розкладів, я написала Гансу, що our website now is in a pathetic condition. І після цього одразу запропонувала рішення проблеми, як я його бачу, і сказала, що я сама все порішаю, тільки дозвольте мені зааутсорсити толкового дизайнера. Ну і чекаю, що от ми сядем с Гансом, він буде в кайфі від того, що хтось таки готовий взяти на себе відповідальність з рефакторингу сайту, бо це ж так напряжно. Але Ганс не відповідає 4 дні, а потім внєзапно в ніч з суботи на неділю я отримую відповідь. З листа на півтора листка А4 я розумю, що Ганс – 50-річний дядя з PhD in Artificial Intelligence, 10-річним стажем на керівних посадах в ЄС і купою всяких регалій -просто взяв і образився.

Я була в шоці. Півтори години робочого часу я складала лист-відповідь, в якому виписувала кренделя і реверанси в стилі “Please accept my apology for being too harsh…”, “by no means I implied to underestimate the effort…”, “I am impressed by the work you’ve done” і т.п.

Але Ганс назначив термінову зустріч і діватися було нікуди. Іду я на ту зустріч, і думаю, що “ну Віка, не дивлячись на те, що сайт-лайно, люди ж вкладали час і сили, працювали, ти могла би і палєхчє”. І сушу мозок, як же я маю коректно сказати Гансу, що “при всій моїй повазі до вашої роботи, сайт таки лайно”. Але виявилось, що Ганса розчарувало інше.

“Victoria, you told that our website is pathetic”, сказав він із сумом в голосі.

“Oh yes”, знову ляпаю я.

“In such case I assume you’re NOT IN LOVE with it”

Моя права брова нєвольно пісдкочила. “Всмислє”, кажу я.

“If you call the website “pathetic” it means you are not in love with it. This made me really sad. Are you still motivated?”

“Hans, if I were not IN LOVE with what I do, I would’ve never written you a long letter on the website improvements. Actually, if I didn’t like what I do, you wouldn’t see me sitting here at all. That’s just my way of loving things”.

Після подальших пояснень і clarifications Ганс таки втішився і заспокоївся, подякував за відвертість і пішов на наступну зустріч. А мене накрило. Люблять же не за щось, подумала я, а всупереч чомусь. От я обожнюю те, чим я займаюсь. Але ж блін, ну король-то голий, і сайт-то лайно. І те, що сайт-лайно, не заважає мені його любити. Мені взагалі здається, що сила любові вимірюється тим, на скільки ти любиш всі лайнові сторони об’єкта обожания, а не всі хороші сторони. Бо хороші сторони любити легко, а ти от спробуй полюбити погані.

Я от останнім часом полюбила промзони Києва. От люблю, хоч вбий.

Эстетика елесей

Ось яскравий доказ на користь моєї позиції

Мурло хочу быть с тобой

І у Лав Із не відстають

Любовь это когда не замечаешь

І коли любиш країну, то хочеш, щоб їй було добре. Для того, щоб їй було добре, ти хочеш в ній щось змінити. І ти признаєш, що справи лайнові. І починаєш рушити, щоб щось створити. Ібо every act of creation is first an act of destruction, за Пікассо. І збоку може здатися, що ти рушиш, бо не любиш, а все навпаки виявляється.

Або от любиш ти людину, і хочеш, щоб їй було добре. І ти бачиш, що ця людина, наприклад, палить. І якщо ти починаєш допомагати йому/їй кинути палити, то це не через те, що ти його/її за це не любиш. Ти не станеш його/її менше любити, хай би він зелений чай через диджериду курив. Це тільки через те, що ти розумієш, що цій людині нікотин шкодить, а ти просто хочеш захистити її від усього поганого.

Or am I not right?

*Імена, звичайно, міняю, бо не ровен час.

Standard